Леся Українка писала вірші впродовж всього свого життя. Перший свій вірш вона написала, маючи всього дев’ять років, останній – у 40 років. Всього вона написала біля 270 віршів (не рахуючи поем і віршованих драматичних творів).
Перша збірка її віршів – «На крилах пісень» – надрукована у Львові в 1893 році. Вона включає 69 віршів раннього періоду її творчості (до 1892 р.) і три поеми.
Друга збірка – «Думи і мрії» – надрукована також у Львові в 1899 році. Вона включає 50 віршів 1893 – 1899 років і дві поеми.
Третя збірка – «Відгуки» – надрукована у Чернівцях в 1902 році. Вона включає 30 віршів 1900 – 1902 років і одну драматичну поему.
Надаючи великого значення композиції своїх збірок, прагнучи, щоб кожна збірка становила собою одне художнє ціле і сприймалася як завершений художній витвір, Леся Українка не дотримувалася хронологічного принципу розташування поезій всередині збірки. Її прижиттєві збірки мають чітко окреслені хронологічні межі, жоден твір в них не передруковувався двічі, до збірок включалися не всі опубліковані на той час твори, а лише ті, які поетеса вважала кращими.
Після 1902 р. Лесі Українці не довелося видати більше жодної оригінальної збірки поезій. Єдине видання її поетичних творів, здійснене на Наддніпрянській Україні (попередні збірки друкувалися за кордоном Російської імперії) і задумане як підсумковий «вибір поезій», мало донести до читачів найкращі твори, переглянуті і доопрацьовані для нового видання.
Під назвою «На крилах пісень» збірка вибраних творів Лесі Українки після довгих цензурних поневірянь вийшла я друку в Києві 1904 р. Найкращі, найгостріші громадянські поезії були вилучені з видання або скалічені цензорським олівцем.
У бібліотеці Лесі Українки збереглися авторські робочі примірники збірок «На крилах пісень», Львів, 1893 (ф. 2, № 1262), та «Думи і мрії» (ф. 2, № 1261) з власноручними помітками і виправленнями в тексті, зробленими поетесою в час підготовки до друку київського видання збірки вибраних творів «На крилах пісень».
Вивчення історії укладання і друку прижиттєвих збірок Лесі Українки дає можливість зробити висновки, що виявленням останньої авторської волі щодо більшості текстів творів першої збірки «На крилах пісень» (1893) є текст першого розділу київського видання збірки «На крилах пісень» (1904), що не зазнав цензурного втручання. За основний текст ліричних творів, що входять до збірок «Думи і мрії» (1899) та «Відгуки» (1902), повинні служити тексти цих видань з урахуванням авторських уточнень, зроблених для видання 1904 р. Більшість творів з цих збірок надрукована у київському виданні «На крилах пісень» з цензурними купюрами.
Окрім цих поетичних збірок, Леся Українка написала ще 115 віршів, які не увійшли до складу збірок. Вони лише частково були надруковані за життя поетеси. Серед віршів, які сама Леся Українка не віддавала до друку, неважко виділити твори гострого політичного звучання, а також твори, в яких відбилися її особисті переживання.
Твори, надруковані Лесею Українкою поза збірками, подаються в останніх авторських редакціях, за текстом останніх прижиттєвих публікацій. Неопубліковані твори подаються за автографами, які в більшості своїй зосереджені у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у фонді Лесі Українки.

"Лісова пісня" або шедевр драматургії...

Леся Українка, виступивши в лiтературi спершу як лiрик, сповнювала
лiризмом i поеми, якi почала писати дуже рано, i драми, до яких
звернулася на порозi нового, двадцятого столiття. Вiдтодi драматургiя
стала для неї визначальною у творчому доробковi.

Найвидатнiшим драматичним твором Лесi Українки, справжнiм шедевром
української i свiтової лiтератури стала драма-феєрiя "Лiсова пiсня". У
цiй високо поетичнiй драмi, написанiй 1911 року в Кутаїсi, втiлилася
давня мрiя поетеси написати драматичний твiр, у якому вона змогла б
щедро використати багатства народної фантазiї, легенд i пiсень, добре
вiдомих їй з дитинства. Цей твiр виношувався роками, а написаний був за
два тижнi в станi особливого творчого натхнення.

Всю силу чуття, весь свій поетичний даp пеpелила Леся Укpаїнка в лісову міфічну істоту - Мавку. Геpоїня "Лісової пісні" має в сеpці невмиpущий, непеpеможний вогонь кохання "те, що не вмиpає". Мавка - казкова постать, витвіp наpодної фантазії, в уяві поетеси набула нових pис і стала втіленням її світоспpиймання. Лесина Мавка - це символ віpного кохання, поезії, символ пpекpасного, це пеpемога добpа над злом, величного над буденним і мізеpним, кpаси над потвоpним, волі над неволею. Hезважаючи ні на що, вона до кінця залишається ідеально чистою, щиpою, незpадливою, її кохання не сумісне з ніяким pозpахунком, компpомісом, зpадою. Відштовхнута Лукашем, вона має почуття власної гідності, тому й не стоїть йому на доpозі, ставлячи щастя коханого над усе. Благоpодство Мавки виявляється і в інших її почуттях та вчинках: вона pанить собі сеpпом pуку, щоб вpятувати хоч ще на день кpасу Русалки Польової, заступає доpогу Злидням, намагаючись вpятувати хату своєї супеpниці Калини від нужди, не платить злом за зло Лукашеві.

« Лісова пісня» - гімн красі природи і людини. Драма – феєрія чарує
красою почуттів, великою силою і глибиною розкритих у ній волелюбних
ідей, поетичністю образів. Цей твір справді народний. Він народний
своїми образами, узятими з фольклору і змальованими у повній
відповідності з уявою про життя, про навколишній світ. У цьому творі
Леся Українка говорить про те, що людина і природа – це єдине ціле, що
людина повинна дбати про навколишній світ.

Проблеми, поставлені у «Лісовій пісні» і тепер хвилюють мого
сучасника. Адже і зараз є люди, які не розуміють, що справжнє щастя
залежить не від матеріального забезпечення, а від духовного світу
людини, від гармонії її з оточуючим світом. Сьогодні, коли відроджується
наша культура, духовність, наша мова, «Лісова пісня» потрібна читачеві.
Вона безкрайня, як безкрайні природа, поезія та красота.

Без надії сподіваюсь...

Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?


Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!


Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.


І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть - і настане
Ще й для мене весела весна.


Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.


В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей -
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.


Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
2 травня 1890 р.

Поезія “Contra Spem Spero”, назва якої у перекладі з латинської мови означає “без надії сподіваюсь”, написана 19-річною Лесею Українкою. Саме в цей час життя поставило перед нею вибір: бути скореною важкою недугою (і не тільки фізично) чи перемогти. Поетеса не скорилася, вона вибрала другу пропозицію долі – стала на шлях боротьби за перемогу. У поєдинку з підступною хворобою, наперекір зловісним “осіннім хмарам” вона відчула жагучу потребу жити повноцінним життям. Ось чому такою зворушливою радістю струменять рядочки з листа до брата (відомого у літературі як Михайло Обачний): “Любий Миша! Я воскресла! От і знов беруся здіймати “сізіфовий камінь” догори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша:
“Я на гору круту крем'януют Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать”. Наведена в листі строфа може бути заспівом до всієї поетичної творчості Лесі Українки. Адже письменницька праця – то й справді нелегкий труд (“камінь важкий”). В умовах російського самодержавства, суцільних утисків, заборон і рабської покори (у поезії імперію символічно названо “довгою темною нічкою невидною”) то й справді був “сізіфів труд”. Тому гора, на яку їй потрібно піднятися, “крута, крем'яная”. Та все ж поетеса сповнена мрій і сподівань на краще. Вона готова на “вбогім сухім перелозі” сіяти “барвисті квітки”, що символізують волелюбні визвольні ідеї, доглядати і вирощувати їх. Щирість і глибина переживань за результати своєї праці підкреслено словами: “може, квіти зійдуть – і настане ще й для мене весела весна”. Наведені рядки поезії “Contra Spem Spero” засвідчують, наскільки воєдино сплелися особисті настрої авторки з усвідомленням свого призначення як митця та загальносуспільними настроями. Цікаво, що свою нелегку працю поетеса бажає виконувати без жодних нарікань на лиху долю, з піснею на устах. Жагучі сльози, що ними вона хоче розтопити “кору льодовую міцну”, не позбавляють поезію оптимістичного звучання.

Поетична творчість

Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-літньою дівчиною (вірш «Надія»). Леся написала цей перший у своєму житті вірш під впливом звістки про долю своєї тітки Олени Антонівни Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), засланої за участь у революційному русі. який присвятила своїй тітці Олександрі Судовщиковій. Вперше надруковані — вірші «Конвалія» і «Сафо» — який присвятила своїй тітці Олександрі Судовщиковій 1884 у львівському журналі «Зоря». 1885 у Львові вийшла збірка її перекладів з Миколи Гоголя (виготовлена нею спільно з братом Михайлом).
Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-их pp., коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». 1892 у Львові вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з'явилася у Львові (1893, друге видання в Києві 1904), там же вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902) — в Чернівцях.
Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і написала понад сотню віршів, з яких половина за її життя не була надрукована.
В канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетеса мужності й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У перших творах її помітні впливи Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Генріха Гейне, але й у них видно виразні впливи Ольги Петрівни і Михайла Драгоманова (псевдонім — Українець)на вибір її мотивів.
А вже поезію «Contra spem spero» (1890) характеризує античне розуміння доблесті (arete), блискуче володіння міфологічними ілюзіями, автокреація жінки-воїна. Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового «лесезнавства». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus — Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато інших. Мотив волі набирає в ній досить різноманітних барв: від нескорення традиційному розумінню імперії по індивідуальний вибір modus vivendi, що означає відкриття істини і служіння їй. Зрада на будь-якій площині утотожнюється з трагедією, з вчинком Медеї. Лірика жаги і прихованого тріумфу, пов'язаного з неможливістю зреалізувати свою любов, експонує схему лицарської любові. Лірична героїня — лицар, який співає своїй дамі серця. Еротизм таких віршів як «Хотіла б я тебе як плющ обняти», «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» — це містичні дифірамби на честь божественної коханки.
Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов пізніше втілення в баладах, легендах, поемах, писаних на сюжети світової культури, проектованих на актуальні проблеми вільної людини в світі зневолених(«Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й роль поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»).

Феномен таланту Лесі Українки...

...полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. У кінці 90-х — на початку 900-х рр. з'являються її поеми “Одно слово”, “Віла-посестра”, “Се ви питаєте за тих”, “Ізольда Білорука”, в яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Активно працює Леся Українка і як перекладач, її увагу привертають вершинні явища світової літератури — “Макбет” Шекспіра, “Пекло” Данте, “Каїн” Байрона. Вона перекладає також драму Г. Гауптмана “Ткачі”, яка належала до забороненої в Росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі. З метою популяризації української літератури серед російського читача Леся Українка вибирає для перекладу твори на народні теми. Так, у видавництві “Донская речь” у Ростові-на-Дону в 1903 — 1905 рр. вийшли в її перекладах російською мовою оповідання І. Франка “Сам собі винен”, “Добрий заробок”, “На дні”, “Ліси і пасовиська”, “Історія кожуха”, “До світла”. Переклади Лесі Українки відзначаються високою мовною культурою, пильною увагою до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу, його стильових особливостей.

Як все починалося...

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка — і батько — юрист — багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи.
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, — писала вона, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”.

У 1879р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка “бунтарів”, там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки — Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах “Віче”, “Мати-невільниця”, “Забуті слова”, “Епілог”. Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: “Убий, не здамся!”

У 1894 — 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”. Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини — як криці у вогні (“Північні думи”, “О, знаю я, багато ще промчить”). Письменниця підтримує галицьку радикальну пресу, публікує у львівському журналі “Народ” статтю “Безпардонний патріотизм” та вірш-памфлет “Пророчий сон патріота”, що є відгуком на проватіканські статті газети “Буковина”. Це було нове явище в її творчості — сатира, спрямована проти українського буржуазного націоналізму та клерикалізму. Твори публікувались під криптонімом “Н. С. Ж.”.